Автором здійснено дослідження практик осягнення світу в західній та буддійській культурах на основі порівняння ставлення до реальності світу та реальності людської особистості. Автор вважає, що наукове бачення універсуму, яке стало домінувати в Європі, та яке вплинуло на наукову революцію Нового часу, дає величезні переваги в тому, що стосується технологічного розвитку людства, але при цьому воно залишає поза увагою духовні запити особистості. Тому синтез обох традицій автор розглядає як необхідну передумову для виходу з сучасної світоглядної кризи. Стаття присвячена дослідженню стратегій розуміння світу в європейській та індійській традиціях. Автор вважає, що величезне спрощення розуміння, яке пов’язане з мисленням або матеріальними речовинами у відносному русі, дозволило природничим наукам швидко просунутися вперед. Але якщо світ складається з матерії в русі, людські цілі не грають жодної ролі в поясненні того, що відбувається, і, отже, люди не несуть відповідальності за те, що вони роблять. На противагу цьому, на Сході, зокрема, в Індії, мислителі більше уваги приділяли виявленню сутності людини та її ставленню до світу. Автор доводить, що людська реальність така, що люди всюди, навіть в індоєвропейському світі живуть історіями. Вони можуть бути чистим міфом або чистою історією або їхньою сумішшю. В науці ж єдиним об’єктом вивчення є дієві причини. Індоєвропейська культура не цінує для цілей пізнання жодного чуттєвого досвіду, крім зору, тому, що дані жодного іншого органу чуття не вписуються у світ речовин. Наголошено, що наука і філософія, які настільки довільні у виборі емпіричних даних і настільки віддані ідеям, для яких немає доказів, не повинні вважатися останнім словом тим, хто справді любить мудрість. Сучасні дослідники повинні заохочувати мислення, менш закрите як у науці, так і у філософії