Метою дослідження є з’ясувати основну проблематику вчення І. Канта про феномен релігії крізь призму аналізу таких його аспектів як: сутність релігії; співвідношення релігії і моралі; місце Бога в релігії; різновиди релігії; співвідношення релігії та віри; вплив релігії на вдосконалення людини. Наукова новизна дослідження полягає в здійсненні комплексного, хоча й стислого окреслення фундаментальних компонентів феномену релігії в їх інтерпретації І. Кантом. Автор приходить до висновку, що “релігія” в інтерпретації Канта позначає виконання людиною своїх обов’язків, які, завдяки пов’язаності з Богом, отримують статус божественних заповідей. Ця сфера позбавляється ірраціональних, чуттєвих компонентів і підсилює моральний закон в людині. Ціль релігії полягає в тому, аби здійснити довершення, досконалий стан морального діяння через зв’язок із божественною сутністю. Мислитель прагне сформулювати певні “критерії” справжньої релігійності, зокрема: пронзаність раціональним компонентом; віднаходження і слідування моральним обов’язкам як божественним заповідям; відсутність колективних форм служіння й обрядовості. Як і релігія, віра в трактуванні Канта так само носить моральний характер. Справжня моральна віра, з одного боку, передбачає віру в існування Бога як святого законодавця, охоронця людського роду і праведного суддю, а з іншого – є вірою в можливість стати угодним Богу завдяки провадженню благого життя. Одним із завдань релігії постає моральне вдосконалення людини, що провадить до становища угодності Богу, достойності людини перед ним. Ідея подібного вдосконалення закладена в самому розумі й досягається в спосіб внутрішнього морального самопримусу (виконання обов’язків як божественних заповідей). Вдосконалення не є Божим сприянням, але результатом заслуг, діянь людини в руслі сповнення морального закону